«Сашу викрали ще у 2021 році на Луганщині»
Джерело: Точка Сходу
Авторка: Анна Дробот
Олександр Борисов у полоні вже понад 5 років. Його викрали 6 січня 2021 року на Луганщині.
За ці роки він пройшов підвали так званого «МГБ ЛНР», катування, сфабрикований вирок у 14 років, колонії суворого режиму, карцери, побиття, етапування в Росію та майже повну ізоляцію від світу.
Людина, яка раніше важила 170 кілограмів через проблеми зі здоров’ям, у полоні втратила понад 70 кілограмів, повністю посивіла й продовжує виживати в умовах, де немає ані нормальної медичної допомоги, ані навіть права на людське ставлення.
Історію Олександра «Точці Сходу» розповіла його родичка Наталя Барчишак.
«Саша залишився на окупованій території заради батьків»
«Олександр усе життя працював водієм. Займався невеликими вантажно-пасажирськими перевезеннями, мав свій мікроавтобус, возив людей у справах, допомагав із побутовими поїздками. Довгий час він жив у Сентянівці на Луганщині, а потім переїхав до Кадіївки. Після 2014 року його життя, як і життя багатьох людей на окупованих територіях, повністю змінилося. У 2015-му він виїжджав до Харкова, але ненадовго — тяжко захворіла мама, батьки категорично відмовлялися виїжджати з окупації. До того ж батько після поранення у 2014 році отримав групу інвалідності. Тому Саша повернувся назад, щоб бути поруч із родиною».
«Сашу викрали 6 січня 2021 року»
«Того дня вони з дружиною перебували в орендованій квартирі в Кадіївці. Це був Святвечір, їх запросили в гості. Саша поїхав у своїх справах, а дружина залишилася вдома збиратися. Коли він подзвонив і сказав, що вже під’їхав, вона підійшла до вікна й побачила його машину біля будинку. Вона спустилася вниз, але ані машини, ані його вже не було. Дружина почала телефонувати. Спочатку він не відповідав. Потім усе ж узяв слухавку і сказав лише: “Я тут по справах від’їхав. Не хвилюйся. Скоро буду”. І після цього телефон вимкнувся. Того ж дня викрали і його молодшого брата Ігоря, забрали просто з машини на перехресті і вивезли. Пізніше стало відомо, що обох утримували в Луганську. Ігоря відпустили у березні 2021 року. Але він повернувся зовсім іншою людиною — сивий, наляканий, замкнутий. Він категорично відмовився щось розповідати».
«З січня 2021 року і майже до кінця того ж року Олександра утримували в підвалі “МГБ ЛНР”»
«До нього систематично застосовували і фізичний, і психологічний тиск. Допити проводили із застосуванням електричного струму, били ногами, кийками, обмотували плівкою, утримували в повній антисанітарії. Певний час він був змушений спати просто на цементній підлозі, маючи лише шматок картону замість підстилки. Перші два місяці після викрадення в нього взагалі не було жодних засобів гігієни, можливості помитися чи просто змінити одяг. Адвоката до нього не допускали доти, доки не отримали все, що хотіли — потрібні “зізнання” і підписи під звинуваченнями. У “вироку” це сформулювали як “надання допомоги іноземній державі в діяльності, яка спрямована проти безпеки Луганської Народної Республіки”».
«У грудні 2021 року Сашу перевели до Луганського СІЗО»
«Психологічний і фізичний тиск не припинялися. За сфабрикованими звинуваченнями 21 лютого 2022 року так званий “Верховний суд ЛНР” засудив Олександра до 14 років ув’язнення. Умови утримання були жорстокими: щоранку о шостій полонених піднімали під російський гімн і змушували його співати. За відмову — побиття або карцер. Саша неодноразово опинявся у карцері. Камери були маленькі та переповнені. Влітку — задуха без жодної вентиляції, взимку — холод, коли температура ледве підіймалася вище кількох градусів. Медичної допомоги фактично не було. Харчування — жахливе. На прогулянки виводили не завжди, дзвінки додому забороняли. У листопаді 2024 року його етапували на територію РФ. Значну частину часу він проводить у ШІЗО. Представників Червоного Хреста до нього не допускають, а медична допомога залишається недоступною. Саша дуже сильно схуд. До полону через серйозні проблеми зі здоров’ям він важив близько 170 кілограмів. Зараз — менше 100. За роки неволі він повністю посивів».
«Найстрашніше — усвідомлювати скільки часу він живе у цьому пеклі»
«Олександр дуже активна людина. Він такий — гучний, енергійний, дуже пробивний. Не з тих, хто сидить тихо в кутку. Він дуже комунікабельний, швидко сходиться з людьми, вміє аналізувати ситуацію і адаптуватися навіть у дуже складних обставинах. Це мені підтверджували й люди, які були з ним у полоні. Для мене дуже важливо знати, що він тримається морально. Бо, чесно, один із моїх найбільших страхів — що людина може втратити надію після стількох років. Вже майже шість років моя боротьба — це боротьба за його свободу. Моя мета — бути його голосом. Не дозволити, щоб про нього забули. Щоб його ім’я не загубилося серед тисяч інших українців, які так само перебувають у полоні. Я не можу вплинути на політичні рішення чи на те, хто і коли потрапить у списки на обмін. Але я можу робити те, що залежить від мене: писати звернення, відкривати справи, говорити з державними структурами, виходити на акції, нагадувати про нього і про інших. І моя боротьба вже давно не лише за Олександра. Вона за всіх цивільних українців, яких незаконно утримують у полоні. І мовчати про це я просто не маю права».
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
Авторка: Анна Дробот
Олександр Борисов у полоні вже понад 5 років. Його викрали 6 січня 2021 року на Луганщині.
За ці роки він пройшов підвали так званого «МГБ ЛНР», катування, сфабрикований вирок у 14 років, колонії суворого режиму, карцери, побиття, етапування в Росію та майже повну ізоляцію від світу.
Людина, яка раніше важила 170 кілограмів через проблеми зі здоров’ям, у полоні втратила понад 70 кілограмів, повністю посивіла й продовжує виживати в умовах, де немає ані нормальної медичної допомоги, ані навіть права на людське ставлення.
Історію Олександра «Точці Сходу» розповіла його родичка Наталя Барчишак.
«Саша залишився на окупованій території заради батьків»
«Олександр усе життя працював водієм. Займався невеликими вантажно-пасажирськими перевезеннями, мав свій мікроавтобус, возив людей у справах, допомагав із побутовими поїздками. Довгий час він жив у Сентянівці на Луганщині, а потім переїхав до Кадіївки. Після 2014 року його життя, як і життя багатьох людей на окупованих територіях, повністю змінилося. У 2015-му він виїжджав до Харкова, але ненадовго — тяжко захворіла мама, батьки категорично відмовлялися виїжджати з окупації. До того ж батько після поранення у 2014 році отримав групу інвалідності. Тому Саша повернувся назад, щоб бути поруч із родиною».
«Сашу викрали 6 січня 2021 року»
«Того дня вони з дружиною перебували в орендованій квартирі в Кадіївці. Це був Святвечір, їх запросили в гості. Саша поїхав у своїх справах, а дружина залишилася вдома збиратися. Коли він подзвонив і сказав, що вже під’їхав, вона підійшла до вікна й побачила його машину біля будинку. Вона спустилася вниз, але ані машини, ані його вже не було. Дружина почала телефонувати. Спочатку він не відповідав. Потім усе ж узяв слухавку і сказав лише: “Я тут по справах від’їхав. Не хвилюйся. Скоро буду”. І після цього телефон вимкнувся. Того ж дня викрали і його молодшого брата Ігоря, забрали просто з машини на перехресті і вивезли. Пізніше стало відомо, що обох утримували в Луганську. Ігоря відпустили у березні 2021 року. Але він повернувся зовсім іншою людиною — сивий, наляканий, замкнутий. Він категорично відмовився щось розповідати».
«З січня 2021 року і майже до кінця того ж року Олександра утримували в підвалі “МГБ ЛНР”»
«До нього систематично застосовували і фізичний, і психологічний тиск. Допити проводили із застосуванням електричного струму, били ногами, кийками, обмотували плівкою, утримували в повній антисанітарії. Певний час він був змушений спати просто на цементній підлозі, маючи лише шматок картону замість підстилки. Перші два місяці після викрадення в нього взагалі не було жодних засобів гігієни, можливості помитися чи просто змінити одяг. Адвоката до нього не допускали доти, доки не отримали все, що хотіли — потрібні “зізнання” і підписи під звинуваченнями. У “вироку” це сформулювали як “надання допомоги іноземній державі в діяльності, яка спрямована проти безпеки Луганської Народної Республіки”».
«У грудні 2021 року Сашу перевели до Луганського СІЗО»
«Психологічний і фізичний тиск не припинялися. За сфабрикованими звинуваченнями 21 лютого 2022 року так званий “Верховний суд ЛНР” засудив Олександра до 14 років ув’язнення. Умови утримання були жорстокими: щоранку о шостій полонених піднімали під російський гімн і змушували його співати. За відмову — побиття або карцер. Саша неодноразово опинявся у карцері. Камери були маленькі та переповнені. Влітку — задуха без жодної вентиляції, взимку — холод, коли температура ледве підіймалася вище кількох градусів. Медичної допомоги фактично не було. Харчування — жахливе. На прогулянки виводили не завжди, дзвінки додому забороняли. У листопаді 2024 року його етапували на територію РФ. Значну частину часу він проводить у ШІЗО. Представників Червоного Хреста до нього не допускають, а медична допомога залишається недоступною. Саша дуже сильно схуд. До полону через серйозні проблеми зі здоров’ям він важив близько 170 кілограмів. Зараз — менше 100. За роки неволі він повністю посивів».
«Найстрашніше — усвідомлювати скільки часу він живе у цьому пеклі»
«Олександр дуже активна людина. Він такий — гучний, енергійний, дуже пробивний. Не з тих, хто сидить тихо в кутку. Він дуже комунікабельний, швидко сходиться з людьми, вміє аналізувати ситуацію і адаптуватися навіть у дуже складних обставинах. Це мені підтверджували й люди, які були з ним у полоні. Для мене дуже важливо знати, що він тримається морально. Бо, чесно, один із моїх найбільших страхів — що людина може втратити надію після стількох років. Вже майже шість років моя боротьба — це боротьба за його свободу. Моя мета — бути його голосом. Не дозволити, щоб про нього забули. Щоб його ім’я не загубилося серед тисяч інших українців, які так само перебувають у полоні. Я не можу вплинути на політичні рішення чи на те, хто і коли потрапить у списки на обмін. Але я можу робити те, що залежить від мене: писати звернення, відкривати справи, говорити з державними структурами, виходити на акції, нагадувати про нього і про інших. І моя боротьба вже давно не лише за Олександра. Вона за всіх цивільних українців, яких незаконно утримують у полоні. І мовчати про це я просто не маю права».
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.