Будете шукати, підете слідом. Окупанти три роки тримають у неволі Віталія Гаманця — ось його історія
Джерело: Свої.City
Авторка: Анастасія ХАРІНА
Свавілля окупантів
Донька Віталія — Катерина, з початком повномасштабної війни евакуювалась до Німеччини. Батько зателефонував їй 9 квітня 2022 року о п'ятій годині вечора. Чоловік сказав їй, що їде до іншого села, аби знайти прихисток у знайомого. Бо його будинок у Єгорівці потрапив під обстріл. Дорога до Благодатного буде не простою, бо треба було проїхати через безліч блокпостів окупантів.
Катерина каже, саме тоді вона востаннє чула голос тата. На одному з блокпостів так званої "днр" Віталія затримали, забрали машину, всі документи й особисті речі. Відтоді ні Катерина, ні інші родичі нічого не знали про Віталія. Допоки окупанти самі не прийшли.
“Оскільки машина, на якій тато виїздив з села, належала моєму чоловікові, який тоді теж був в окупації, до нього додому прийшли російські військові і повідомили, що батько у них. Вони сказали єдину фразу: “Не шукайте і забудьте. Будете шукати, підете слідом”, — згадує Катерина.
Та попри погрози, родина одразу ж почала подавати заяви про зникнення Віталія. Залишали інформацію всюди, аби тільки швидше був хоча б якийсь результат — використовували онлайн-платформи, зверталися до міжнародних організацій. Намагалися самостійно знайти бодай якусь інформацію про Віталія Гаманця.
Однак численні звернення до поліції, СБУ, Міжнародного Комітету “Червоного Хреста”, Координаційного штабу, Офісу Президента, інших структур, у тому числі російських, не давали результату — звісток про Віталія не було. Рідні не могли дізнатися, де саме перебуває чоловік і чи живий він.
Я часто пишу татові листи, але не знаю, чи він їх отримує
Через деякий час з окупації на підконтрольну українській владі територію вдалося виїхати чоловіку Катерини. Він одразу ж подав письмову заяву про зникнення родича до поліції. Цю заяву також зареєстрували в СБУ.
Лише через рік від моменту пошуків Віталія Гаманця рідні вдалось через "Червоний Хрест" отримати його лист. Він писав, що перебуває десь на території росії і дуже сподівається на обмін.
“Я часто пишу листи татові, розповідаю, як наша родина його любить, бореться за його визволення і прошу його не втрачати надії. Передаю їх через “Червоний Хрест”. Але не знаю, чи доходять до нього ці листи…”, — з сумом каже Катерина.
Поверніть мого цивільного батька з полону!
Майже через два роки після викрадення, у січні 2024, родина вперше знайшла звільненого полоненого, який був у тій же в’язниці, де утримували Віталія Гаманця. Чоловік підтвердив, що бачив його. Це стало для Катерини підтвердженням того, що її тато живий.
“Досі не існує жодного механізму, який би дозволив повернути цивільних полонених з рук агресора. За весь цей час — майже три роки, жодна структура, що займається поверненням полонених, не змогла знайти відповіді на питання — чому мій батько досі в полоні. Технічні та бюрократичні перепони, відсутність механізму повернення цивільних з російського полону, а також відсутність чіткої відповіді від державних структур — все це ставить нас у безвихідь”, — розповідає донька полоненого.
Восени 2024 року родина отримала ще одну надію — після чергового обміну полоненими військовий, який перебував в одній камері з Віталієм, підтвердив місце його утримання. Рідні знову зверталися до влади, зустрічалися з представниками Координаційного штабу і офісу Омбудсмана, але поки безрезультатно.
Щоб отримати більше інформації, Катерина продовжувала шукати інших родичів людей, які були чи досі залишаються у полоні. В одній з таких груп вона знайшла дівчину з Новомайорського Волноваського району, чий батько потрапив до полону того ж дня, що й Віталій.
“Ця дівчина наразі у Москві, проте вона теж не може достукатися до тієї влади та отримати хоч якусь інформацію про свого батька”, — каже Катерина.
Рідні Віталія Гаманця сподіваються, що усі, хто нині займається поверненням українців з російського полону, все ж розроблять якийсь чіткий механізм повернення саме цивільних.
Заклик Катерини: "Поверніть мого цивільного батька з полону" — прохання родини Віталія Гаманця і крик душі багатьох українських родин, які борються за те, аби повернути своїх рідних людей додому.
Авторка: Анастасія ХАРІНА
Свавілля окупантів
Донька Віталія — Катерина, з початком повномасштабної війни евакуювалась до Німеччини. Батько зателефонував їй 9 квітня 2022 року о п'ятій годині вечора. Чоловік сказав їй, що їде до іншого села, аби знайти прихисток у знайомого. Бо його будинок у Єгорівці потрапив під обстріл. Дорога до Благодатного буде не простою, бо треба було проїхати через безліч блокпостів окупантів.
Катерина каже, саме тоді вона востаннє чула голос тата. На одному з блокпостів так званої "днр" Віталія затримали, забрали машину, всі документи й особисті речі. Відтоді ні Катерина, ні інші родичі нічого не знали про Віталія. Допоки окупанти самі не прийшли.
“Оскільки машина, на якій тато виїздив з села, належала моєму чоловікові, який тоді теж був в окупації, до нього додому прийшли російські військові і повідомили, що батько у них. Вони сказали єдину фразу: “Не шукайте і забудьте. Будете шукати, підете слідом”, — згадує Катерина.
Та попри погрози, родина одразу ж почала подавати заяви про зникнення Віталія. Залишали інформацію всюди, аби тільки швидше був хоча б якийсь результат — використовували онлайн-платформи, зверталися до міжнародних організацій. Намагалися самостійно знайти бодай якусь інформацію про Віталія Гаманця.
Однак численні звернення до поліції, СБУ, Міжнародного Комітету “Червоного Хреста”, Координаційного штабу, Офісу Президента, інших структур, у тому числі російських, не давали результату — звісток про Віталія не було. Рідні не могли дізнатися, де саме перебуває чоловік і чи живий він.
Я часто пишу татові листи, але не знаю, чи він їх отримує
Через деякий час з окупації на підконтрольну українській владі територію вдалося виїхати чоловіку Катерини. Він одразу ж подав письмову заяву про зникнення родича до поліції. Цю заяву також зареєстрували в СБУ.
Лише через рік від моменту пошуків Віталія Гаманця рідні вдалось через "Червоний Хрест" отримати його лист. Він писав, що перебуває десь на території росії і дуже сподівається на обмін.
“Я часто пишу листи татові, розповідаю, як наша родина його любить, бореться за його визволення і прошу його не втрачати надії. Передаю їх через “Червоний Хрест”. Але не знаю, чи доходять до нього ці листи…”, — з сумом каже Катерина.
Поверніть мого цивільного батька з полону!
Майже через два роки після викрадення, у січні 2024, родина вперше знайшла звільненого полоненого, який був у тій же в’язниці, де утримували Віталія Гаманця. Чоловік підтвердив, що бачив його. Це стало для Катерини підтвердженням того, що її тато живий.
“Досі не існує жодного механізму, який би дозволив повернути цивільних полонених з рук агресора. За весь цей час — майже три роки, жодна структура, що займається поверненням полонених, не змогла знайти відповіді на питання — чому мій батько досі в полоні. Технічні та бюрократичні перепони, відсутність механізму повернення цивільних з російського полону, а також відсутність чіткої відповіді від державних структур — все це ставить нас у безвихідь”, — розповідає донька полоненого.
Восени 2024 року родина отримала ще одну надію — після чергового обміну полоненими військовий, який перебував в одній камері з Віталієм, підтвердив місце його утримання. Рідні знову зверталися до влади, зустрічалися з представниками Координаційного штабу і офісу Омбудсмана, але поки безрезультатно.
Щоб отримати більше інформації, Катерина продовжувала шукати інших родичів людей, які були чи досі залишаються у полоні. В одній з таких груп вона знайшла дівчину з Новомайорського Волноваського району, чий батько потрапив до полону того ж дня, що й Віталій.
“Ця дівчина наразі у Москві, проте вона теж не може достукатися до тієї влади та отримати хоч якусь інформацію про свого батька”, — каже Катерина.
Рідні Віталія Гаманця сподіваються, що усі, хто нині займається поверненням українців з російського полону, все ж розроблять якийсь чіткий механізм повернення саме цивільних.
Заклик Катерини: "Поверніть мого цивільного батька з полону" — прохання родини Віталія Гаманця і крик душі багатьох українських родин, які борються за те, аби повернути своїх рідних людей додому.
